| Меню сайта |
|
 |
|
Невисилка як принцип конституційного права особи на притулок
| | 02.01.2019, 13:20 |
Статтю призначено аналізу принципу невисилки як сутнісного елементу права особи на притулок. Досліджено стан нормативного-правового закріплення принципу невисилки як на національному так і на міжнародному рівні. Автор також приділяє увагу практиці Європейського суду з прав люди щодо застосування принципу невисилки. Автор вважає, що саме дотримання даного принципу є необхідною умовою реалізації особою права на притулок.
Ключові слова: принцип невисилки, Європейський суд з прав людини, право на притулок, біженці, шукачі притулку, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод.
невисилка право притулок національний
Постановка проблеми. Необхідність реалізації права особи на притулок покладає на державу певні зобов'язання, зокрема відмову від примусового повернення особи на територію тієї країни, із якої особа прибула, або ж в ту країну, де їй може загрожувати небезпека. Це найзагальніше пояснення змісту принципу невисилки (non refoulement), який становить основний зміст інституту притулку. З цього принципу випливає, не виділене як окреме, право не зазнавати примусового повернення чи висилки в обстановку, яка може поставити під загрозу його життя чи свободу.
Принцип non refoulement відображає стурбованість міжнародного співтовариства і його намір всім особам, які цього потребують, забезпечити невід'ємні права людини, включаючи право на життя, право не зазнавати тортур і жорстокого або такого, що принижує людську гідність поводженню чи покаранню, а також право на особову свободу і недоторканість.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблеми реалізації прав осіб, які потребують притулку є актуальною тематикою сучасної юриспруденції. Відтак, предметом досліджень українських юристів та практиків ставали різні аспекти зазначеної тематики. Зокрема, теоретичні та практичні питання правового статусу біженців та шукачів притулку досліджували М.О. Баймуратов, Л.Р. Біла-Тіунова, О.А. Гончаренко, О.Л. Копиленко, В.О. Новік, С.Б. Чехович, В.М. Шаповал, М.О. Шульга.
Виділення не вирішених раніше частин загальної проблеми. Однак до сих пір недостатньо вивченими залишаються теоретичні та практичні аспекти застосування принципу невисилки як на національному, так і міжнародному рівні.
Мета статті. Головною метою цієї роботи є аналіз non refoulement як принципу конституційного права особи на притулок.
Виклад основного матеріалу. Перші згадки про принцип non refoulement з'явилися ще в ХІХ столітті. Але поширення дане засадниче положення набуло тільки після Першої світової війни. Першим міжнародним документом, який закріпив принцип невисилки, стала Конвенція про міжнародний статус біженців 1933 р., яку, на жаль, ратифікували лише вісім держав.
На універсальному рівні принцип невисилки закріплений в Конвенції про статус біженців 1951 р. [1] та отримав подальший розвиток в регіональних та інших міжнародно-правових актах. Поступово зазначене положення перетворилося у загальновизнаний і основоположний принцип захисту прав людини та отримало відображення в національному законодавстві більшості країн світу.
Положення статті 33 Конвенції про статус біженців забороняють примусову висилку чи повернення біженців на кордон держави, в якій їх життю чи свободі загрожує небезпека через їх расову належність, релігійні переконання, громадянство належність до певної соціальної групи чи політичні переконання. Проте, наведена конвенційна норма не має абсолютної дії. В 2 частині зазначеної норми міститься застереження відносно осіб, які можуть становити загрозу національної безпеки країни в якій особа просить притулок, або ж засуджених чинним вироком за вчинення особливо тяжкого злочину.
Стаття 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [2] передбачила наступне: «Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
Аналізуючи зміст цього положення через практику Європейського суду з прав людини (далі -- ЄСПЛ), на нашу думку, можна стверджувати, що зазначена стаття, зокрема, встановлює абсолютну заборону на висилання або видачу (екстрадицію) осіб, у тому числі іноземців та осіб без громадянства, коли наявні вагомі підстави вважати, що особа, про яку йдеться, в разі її вислання, зіткнеться у державі, до якої її буде вислано, із реальним ризиком бути підданою поводженню, що суперечить статті 3 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Застосування принципу non refoulement є невід'ємною частиною практики держав при наданні притулку особам, а його основоположний характер належить визнати беззаперечним.
Згідно з ст. 3 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» [3] передбачено заборону вислання або примусового повернення біженця чи особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, до країни, з якої вони прибули та де їх життю або свободі загрожує небезпека. Що по своїй суті є трансформацією принципу non refoulement в національну правову систему України. Зазначена норма проголошує, що біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країни, де їх життю або свободі загрожує небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.
Крім того, біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту або якій надано тимчасовий захист, не може бути вислана або примусово повернута до країн, де вони можуть зазнати катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання або з яких вони можуть бути вислані або примусово повернуті до країн, де їх життю абосвободі загрожує небезпека за ознаками віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також з інших причин, що визнаються міжнародними договорами чи міжнародними організаціями, учасниками яких є Україна, як такі, що не можуть бути повернуті до країн походження.
Тобто, законодавець передбачив право особи не бути висланою в умови, де її життя, здоров'я честь, гідність та особиста недоторканість можуть бути піддані ризикам.
Забезпечення прав людини є напрямком державної політики, що реалізується через національні механізми захисту прав людини, зокрема і права особи на притулок. Після використання всіх національних засобів правового захисту відповідно до ст. 55 Конституції України кожному гарантується право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна.
23 лютого 2006 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про виконання та застосування практики Європейського суду з прав людини» [4], згідно з яким при розгляді справ судами України Конвенція та практика ЄСПЛ мають використовуватися як джерела права. Відповідне положення спрямовано на реалізацію вищевказаної конституційної норми та норм Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. [5].
Що стосується правової природи рішень ЄСПЛ, то відповідно до положень ч. 4 ст. 55 Конституції України [6] Європейський суд з прав людини можна вважати міжнародною судовою установою, до якої за захистом прав і свобод може звертатися кожна людина, що використала в Україні всі гарантовані вітчизняним законодавством засоби правового захисту. При тому згідно зі ст. 129 Конституції України судді під час здійснення правосуддя керуються лише законом, оскільки Україна належить до романо-герман- ської правової сім'ї, де основним джерелом права є нормативно-правовий акт, а судова практика не може бути джерелом права. Водночас у ст. 46 Конвенції та в ст. 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» [7] передбачено обов'язок судів України при розгляді справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод (далі -- Конвенцію) і практику ЄСПЛ як джерело права.
Українська правова наука знаходиться на стадії відбувається процес формування нових теоретичних підходів, критеріїв і науково обґрунтованих поглядів на рішення ЄСПЛ як на судові акти, на їхнє значення та місце у вітчизняній правовій системі, формування понятійного апарату. Цей процес може істотно вплинути на розвиток українського законодавства та право- застосовної практики.
Як зазначає К.Ю. Ісмайлов, найпоширенішими позиціями щодо правової природи рішень ЄСПЛ є розуміння рішень як інтерпретаційних актів і судових прецедентів [8, с. 76]. Така позиція ґрунтується на розумінні рішень ЄСПЛ як актів тлумачення Конвенції та знаходить відображення у роботах таких дослідників, як Л. Тимченко, О. Романюк [8, с. 50].
Доктринальна позиція щодо розуміння правової природи рішень ЄСПЛ як правових прецедентів є дещо суперечливою, хоча її можна вважати більш послідовною. Варто згадати, що існує кілька різновидів правових прецедентів. Зокрема, це судовий прецедент в англосаксонській правовій сім'ї, у романо-германській правовій сім'ї (jurisprudence constante) і переконливий прецедент (persuasive precedent). З огляду на те, що правова система України належить до рома- но-германської правової сім'ї, не може йтися про судовий прецедент в англосаксонській правовій сім'ї. Основні суперечності існують щодо того, чи можна віднести рішення ЄСПЛ до другої або до третьої категорій. За таких умов доцільно підтримати позицію Ю. Попова, який зазначає, що прецедентну практику ЄСПЛ, хоча б і багаторазово підтверджену, важко віднести до усталеної судової практики за доктриною континентального прецеденту jurisprudence consiante, оскільки практика ЄСПЛ не є практикою судів національної судової системи, його рішення мають силу переконливого прецеденту [9, с. 355--357].
Зважаючи на теоретичні підходи щодо визначення правової природи рішень ЄСПЛ, можна зрозуміти, чому саме їх застосування викликало труднощі на практиці. Система права в Україні належить до романо-германської сім'ї, і тому роль судового прецеденту в нашій державі нівелюється. Крім того з огляду на радянське минуле нашої системи права адаптація механізму застосування судового прецеденту стикається з нерозумінням правозастосовниками самої сутності такого механізму.
Слід зазначити, що норми Конвенції мають узагальнене формулювання, а тому рішення ЄСПЛ відіграють важливу роль в аспекті конкретизації норм Конвенції. Крім того принципові позиції, викладені зокрема в так званих «модельних рішеннях» ЄСПЛ, є вирішальними при застосуванні норм Конвенції. На підтримку цієї думки потрібно навести точку зору вітчизняних і зарубіжних учених про те, що ЄСПЛ має «схильність» до розширеного тлумачення норм Конвенції в інтересах захисту прав людини [8, с. 77]. Зважаючи на динамічність суспільних відносин у сучасному суспільстві, рішення ЄСПЛ забезпечують актуальність норм Конвенції в сучасних умовах. У зв'язку з викладеним вище вести мову про рішення ЄСПЛ суто як про інтерпретаційні акти означає звужувати їхній правовий зміст.
Практика Європейського суду з прав людини дозволяє розуміти non refoulement як важливий принцип реалізації права особи на притулок. Відтак рішення Суду, яка у справах про недопущення висилки має екстратериторіальну дію [10, с. 179], а також, згідно зі статтею 15 Європейської конвенції з прав людини, носить абсолютний характер і не передбачає винятків. Більш того, саме дана стаття встановлює для шукачів притулку те, чого вони найбільше потребують у певний момент, що для них рівнозначно виживанню -- право перебувати на території держави притулку. Незважаючи на те, що Європейська конвенція має регіональний характер, ст. 3 тлумачиться судом універсально: як така що забезпечує ефективний засіб захисту проти всіх форм примусового повернення туди, де особа може зазнати катування або нелюдського чи такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання [11]. ЄСПЛ вперше детально розглянув застосування статті 3 Європейської конвенції з прав людини для заборони вислання в справі Soering v. UK 1989 року, де підкреслив можливість застосування Європейської конвенції в подібних справах, незважаючи на існування спеціалізованих міжнародних документів, таких як Конвенція ООН про статус біженців 1951 року та Конвенція ООН проти катувань 1984 р. [12]. Незадовго після справи Soering v. UK ЄСПЛ виніс рішення у справі Cruz Varas v. Sweden, де вперше була розглянута скарга особи, якій було відмовлено у наданні притулку [13].
|
| Категория: Государство и право | Добавил: qreter |
| Просмотров: 178 | Загрузок: 3 | Рейтинг: 0.0/0 |
|
|
| ПОИСК ПО САЙТУ |
|
ВНИМАНИЕ!!!
НАСТОЯТЕЛЬНО рекомендуем Вам воспользоваться функцией "ПОИСК ПО САЙТУ", для отображения и поиска необходимого и интересующего Вас материала |
|
| ПОСЕЩЕНИЯ |
|
|
|
